Ми наполягали, щоб наприкінці "Дня виборів" була фраза, що навіть такі вибори кращі, ніж їх відсутність. Але нам не вдалося це пролобіювати

12.01.2021 20:40
shadow
Барац: Я отримав грінкарту. Але пожив у Нью-Йорку три місяці й поїхав
Фактура одеського життя була цікавою. Це було поєднання абсолютної відсутності грошей із можливістю піти в цікавий театр або купити книжку

– Леоніде, добрий день.

Об этом сообщает Политика 2.0

– Добрий день.

– Вас називають Льошею. Чому?

– Тому що я так почуваюся – я Льоша. Але це стара історія – я її давайте й вам перекажу. Перші місяці свого життя я жив у прабабусі. Точніше, мої батьки жили у прабабусі, а її на той час померлого чоловіка звали Леонід. І вона хотіла, щоб мене звали Леонід. А батьки хотіли, щоб я був Льошею. І вони заради неї записали мене Леонідом, а звали Льошею. І я дізнався, що я Леонід, у восьмому класі. Нас стали називати по імені та по батькові, і звучить: "Леонід Григорович".

– Як звали прабабусю?

– Роза.

– Ви народилися в Одесі – у чудовому неповторному дивовижному місті. Одеса дитинства – якою вона була?

– Ви знаєте, це якесь таке відчуття кількох кіл захисту та оборони. От у тебе є мала сім’я, там тепло і добре, у тебе є велика сім’я, у тебе є сусіди, які теж у випадку з Одесою є практично сім’єю. Навіть ті, хто є не дуже гарними сусідами, – вони сусіди, це свої. У тебе є взагалі все місто, яке своє. До будь-якої людини, яка проходить повз, можна підійти і без "здрастуйте" заговорити про свої справи. Це море, це помідори мікадо солоні з яйцем біля моря, це...

– Смачно.

– Смачно. Це мама, яка мене водить у дитячий садок, а вона там працює сама вихователькою. І тітка там вихователька, і ти постійно серед своїх. Ось відчуття теплоти в Одесі, теплоти людської, і просто тому, що там тепло постійно... Наскільки я пам’ятаю, це місто у СРСР, де максимальна кількість сонячних днів. Тому, коли я приїхав у Москву, а там мінімальна кількість сонячних днів, я просто був переляканим.

– Це ви ще Пітера не дісталися.

– Це ще Пітера я тоді не дістався. Тому Одеса – для мене це тепло людське і ось тепло таке от, природне.

– Ви жили у дворі традиційному одеському...

– Звичайний одеський двір на Кірова: ріг Трикутної, нині це Базарної ріг і Утьосова. Просто навпроти – вікна Утьосова. Одеський двір, поруч Молдаванка.

– Вікна Утьосова.

– Так.

– Чудово.

– Просто от навпроти моїх – вікна Утьосова. І я пам’ятаю звуки міста, звуки двору мого. І це таке: "А що у вас?.. Дзілінь-дзілінь-дзілінь! Сміття! Молоко! Привезли..." Ось це от усе.

– Та Одеса померла?

– Ви знаєте, зараз я можу зануритися у старече бурчання і сказати, що... Є ще ті острівці, є ще той спосіб спілкування, який був в Одесі колись. Трапляється на якихось ювілеях, на якихось днях народження... Десь іще це є. Але все змінюється. І в цьому випадку, оскільки відбулися такі тектонічні зміни і політичні, і соціальні, не змінитися місто не могло. Та, однак, Одеса залишається Одесою. Тобто, коли я приїжджаю туди, мені добре.

– Ви вдома?

– Я вдома. Я взагалі в цих двох країнах – я їх відчуваю своїми країнами. Не так, як їх відчуває Путін і Зеленський своїми, а в сенсі того, що це рідні країни. Тут я почуваюся серед своїх, а свої – це ж не тільки ті, які люблять те, що любиш ти, а й ті, які не люблять, але якраз це саме. Ну, тобто у вас є спільні теми для розмови. Ти розумієш, що це за людина, ти бачиш з одягу, із того, як вона висловлюється, із якихось, як це зараз заведено говорити, маркерів у промові, певних слів, звідки вона тощо. Ти ловиш усі нюанси. І відчуття того, що я серед своїх...

Інше питання – що, скажімо, якщо гратиме збірна Росії і збірна України, я вболіватиму за збірну Росії якраз тому, що мій двір зараз розташований ближче до стадіону, де грає збірна Росії. Але якщо гратиме збірна України з будь-якою іншою збірною, я вболіватиму за збірну України.

– Я думаю, що як одесит ви замислювалися все-таки, у чому феномен Одеси.

– Замислюватися я замислювався.

– Але в чому, не зрозуміли?

– Але в чому він? Бог його знає. Я зараз почну вам розповідати звичайні, досить зрозумілі слова, що змішання всіх, там, національностей, порто-франко, вільне місто...

– Сонячні дні.

– Сонячні дні, море. А якщо чесно, я не знаю. Щось там, у цьому морі, у цьому повітрі, – щось там є. Що саме, я не розумію. Я не знаю.

– Мама працювала вихователькою в дитячому садку...

– Потім – методисткою. Так.

– Тато чим займався?

– Я ж мав сказати, що її підвищили. Вона не просто вихователька. Вона методисткою була, вона закінчила педучилище. Тато був журналістом.

– Він писав у газетах? Чи на радіо, на телебаченні?

– Він писав іноді у "Вечірці" одеській, але він, наскільки я пам’ятаю...

– Гарна газета була.

– Це була непогана газета.

– Борис Дерев’янко був головним редактором. Убили.

– Борис Дерев’янко. Так. Із ним буцався тоді Валерій Ісаакович Хаїт, мені ще тоді незнайомий, але в них було якесь протистояння. Я вже потім про це дізнався. Це була непогана газета. Узагалі вся фактура життя одеського – я пам’ятаю її – вона була цікавою. Тобто ось це поєднання абсолютної відсутності грошей і можливості купити машину, придбати гарну квартиру з можливістю піти в цікавий театр, який приїхав із Москви, чи одеський, купити книжку...

– В Одесі теж театр Іванова який був гарний!

– Так. Музкомедія була зовсім непоганою. Тобто вихвалялися, по суті, не банківськими рахунками і не машинами... Зараз із задоволенням я похвалився б і банківським рахунком. Але тоді цей феномен радянської людини і зокрема одеської, тому що Одеса була культурною...

– Книжки, театр...

– Книжки. Так. Що в тебе є, що в тебе стоїть на полицях. Театр...

– І "Чорноморець".

– "Чорноморець" – чемпіон. Як кричала постійно дуже дивна людина, яка сиділа поруч із нами: "Готуйтеся до контратаки!" Хай що відбувається, ліворуч чи праворуч грали: "Готуйтеся до контратаки!"


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ви ходили в парк на футбол?

– Обов’язково. Із татом ходив у парк на футбол, так.

– У вас були улюблені гравці в "Чорноморці"?

– Ну звісно, я їх усіх пам’ятаю. І Пласкіна... Іщак.

– Лещук.

– Так. Лещук. Якщо пам’ятаєте, був такий Шарій.

– Так, Іван.

– Іван Шарій. Так.

– Жекю.

– Жекю – чудовий воротар.

– Так.

– Потім Єлінскас у нас стояв.

– Валентин. Так.

– Так. Ну, загалом, усе це було...

– Бєланов.

– Ні, ну, це вже далі. Бєланов – це вже якісь абсолютно... 1986 рік. Бєланов, якому вручають "Золотий м’яч", – "російська ракета". Бєланов, який перейшов у "Динамо" (Київ). Бєланов, який не забив цього пенальті. І ми його, по-моєму, позаминулого літа зустріли в Одесі. Із яким вогнем в очах він розповідав, що цей знаменитий незабитий пенальті... Він завжди ж бив дуже сильно під перекладину.

– Дуже сильно. Так.

– Просто бубух!

– Так.

– І він каже, що там ось перекладина, а там чи то банер якийсь, чи то на трибунах була якась смуга біла... Загалом, у нього щось там збилося, і він промахнувся. Із яким болем він про це говорить!

– Гарна людина, чи не так?

– Ну, гарна щонайменше тому, що... По-перше, він був блискучим футболістом.

– Так.

– У нього було років зо два-три, коли він зловив такий кураж...

– Швидкість, удар – усе.

– Так, швидкість і удар. Мені завжди здавалося, він такий нефутбольний, у нього ось ці ніжки іксиком...

– І біг такий цікавий, еге ж?

– Хтось дуже смішно писав – хтось із "Динамо" (Київ), я не пам’ятаю, хто саме, що в них було змагання, вони бігли обличчям і намагалися наздогнати Бєланова, який біг спиною... (Сміється.). І цього практично нікому не вдавалося.

– Ваш батько Григорій Ісаакович – директор Всесвітнього клубу одеситів. Що це таке – Всесвітній клуб одеситів?

– Ну, це якась спроба такої ось організації людей. Дуже багато одеситів виїхало. І коли починають бурчати, що Одеса вже не та, я всім їм кажу: "Друзі, ну то залишилися б і робили б місто таким, яким ви його хотіли б бачити. Але ви поїхали". І в усіх є ностальгія за містом, за юністю тощо. І я погано знаю, що там відбувається, але наскільки я розумію і тато мені розповідав, є в різних містах клуби одеситів. Ну, тобто ось у Пітері є клуб, де збираються одесити, згадують, плачуть...

– Поностальгувати.

– Поностальгувати. В Одесі, природно, є клуб. І Михайло Михайлович був президентом цього клубу, що цілком логічно. Це невелике приміщення, де відбуваються якісь події, де та сама Одеса, про яку ви запитували...

– Якої більше немає.

– Ну, ось рівно тієї Одеси немає. Ось вона там трапляється іноді. А іноді це має вигляд намагання, щоб це трапилося, але вже такого, трішки...

– А місто – це ж люди – правда? Тобто декорації залишилися, а артисти виїхали.

– Ну, не всі артисти виїхали. Але іноді є відчуття, що в місті живуть не сини й онуки тих, кого я пам’ятаю, а просто інші люди. І це ось відчуття Олени Звягінської такої... Інше питання – що ось у такий момент ми жили, так от усе змінилося...

– Це так.

– Так, так сталося. Навіть більше, я вам можу сказати, що, наприклад, зараз... Я практично зараз вам цитуватиму те, що ми сьогодні ввечері гратимемо. Це не вистава, а така застільна розмова. Зараз же і з нашими дітьми ми живемо на одній території, але в різних країнах. Бо раніше ми заходили до сусіда, і ті самі корінці в тій самій послідовності стояли на полиці. А зараз це не так. І... "Ой, як же було добре тоді, а зараз погано!" Та ні, зараз чудово. І тоді чудово, але так сталося.

– Зараз краще.

– І зараз краще. Те, що краще, ніж за радянських часів, – це взагалі однозначно так.

– Не обговорюється.

– Так.

– Ми говорили про одеські театри. Ваша бабуся була концертмейстеркою Одеського театру опери та балету.

– Моя бабуся живе у Нью-Йорку і, дякувати Богу, досі жива. У мене обидві бабусі живі.

– От перекажімо їм вітання.

– Перекажімо.

– Як їх звуть?

– Отже, одну звуть Еті Шулімовна. А світське ім’я Ганна Соломонівна. Іншу звуть Фаїна. І обидві вони живуть у Брукліні, у Нью-Йорку. І обидві вони живі, дякувати Богу. І бабуся моя, про яку ви запитуєте, досі ще займається музикою. На жаль, із цією пандемією, яка всіх зупинила, я дуже переймаюся через неї, тому що вона жила соціальним життям. Вона дуже активна, і ось у ці дитячі... ну, дорослі садки, у які водять, отже...

– Літніх людей.

– ...літніх людей, так, – вона там дуже... Це було років зо два тому. Ось що може попросити бабуся в 92 роки? Вона каже: "Привези мені, будь ласка, вальс із "Фауста". Нотки. Тільки я вже не зможу зіграти той складний варіант. У перекладенні легшому привези мені". Це так чудово!

– Одній бабусі 92 роки. А другій?

– Ні, 92 їй було. Зараз їй 95. Другій – 93.

– Чудово. А вони дружать між собою?

– Вони жахливо ворогували в Одесі.

(Сміється.) Я не випадково запитав.

– Це я розумію, так. А тепер їм доводиться дружити. Ну, просто тому, що вони вже дуже літні, вони самі. Ну як? Вони не дружать, але вони, природно, спілкуються.

– Змушені спілкуватися.

– Змушені спілкуватися. Так.

– Бабуся – концертмейстерка оперного театру. Ви в опері часто бували?

– Я в одеській опері, природно, бував, і мені це дуже не подобалося.

– Оце так! Чому?

– Ну, я не можу. Це все так фальшиво й нудно! Уже потім я полюбив оперні арії та опери, але повністю дивитися оперу – для мене це мука. Ну, мені дуже складно. Дуже складно.

– Але бабуся намагалася вас якось долучити?

– Я б скоротив слово. "Пытала" мене долучити.

– Добре. У дитинстві ви навчалися в музичній школі, грали на фортепіано. Теж із-під палки?

– Спочатку – із-під палки, потім – із задоволенням. Тому що перші шість класів я вчився в академічній музичній школі, а починаючи із сьомого класу в нас з’явилося джазове відділення, і я довчився до 10-го класу вже.

– І там стало весело.

– І там мені стало цікаво, так.

– Пальці ще пам’ятають?

– Ну, так, дещо.

– Тобто щось можуть?

– Можуть-можуть.

Жванецький – не талант, а геній. Тому що в таланта можна вчитися. У генія вчитися практично неможливо

– Із Ростиславом Хаїтом ви дружите з першого класу.

– Ви перша людина з усіх мені відомих журналістів, хто з першого разу правильно вимовив ім’я і прізвище Слави. В’ячеслав Хайт – це найпоширеніше.

– Ну, Аркадій Хайт був, так.

– Аркадій Хайт. Так.

– Я з ним знайомий був. Гарною людиною був, чи не так?

– З Аркадієм Хайтом? Як говорила Славкова мама, коли Валерій Ісаакович ще якось був не дуже влаштованим і було мало грошей... А був Аркадій Хайт – уже відомий на всю країну.

– Лауреат Держпремії.

– Так. Лауреат Держпремії. Вона казала: "Дивіться: одна маленька паличка, а які дві різні людини!"

– (Сміється.)

– Так.

– Хайт народжував гумор просто на кожному кроці. Він був дуже смішливою людиною. Він постійно сміявся. Нетиповий гуморист, між іншим.

– Ви знаєте, ця історія про те, що гумористи – такі сумні і складні в житті, – от вона якась, мені здається, злегка надумана.

– Арканов...

– Арканов – так.

– Горін.

– Горін, по-моєму, був досить теплою і веселою людиною.

– Мішин.

– Мішин – ну, він просто... Став у цю позу і з неї не виходить.

– Хоча Жванецький...

– Ось Михайло Михайлович...

– Так, фонтанував.

– Йому треба було стати на крило... Ні, правильніше, так: йому потрібно було, щоб навпроти опинилися гарні жіночі очі...

– Жінка, звісно.

– Так. І цікавий якийсь співрозмовник, який відрефлексує, відіб’є той жарт, який він придумає. Перший жарт – він був вдалим, і далі він...

– На крило.

– На крило. І летить.

– Та й Задорнов таким був теж.

– Задорнов... Ну, ви знаєте, я б не порівнював масштаби таланту.

– Вони різні. Різні.

– У випадку з Михайлом Михайловичем... Це не талант, а геній, як мені здається. Тому що в таланту можна вчитися. У генія практично навчитися неможливо, тому що це те, чого не вчать і не вчаться. Те, що трапляється і спалахує, і з чим ти можеш тільки себе співвідносити, але навчитися цього...

– Ви заговорили про Жванецького і Задорнова, про сумірність їхніх талантів. Я пригадав приголомшливу історію – я вам розповім. Я готувався до інтерв’ю зі Жванецьким, він мав прилетіти з Одеси. І в мене виходить напередодні інтерв’ю із Задорновим. І я сказав наприкінці: "Сьогодні в нас у гостях, – так тоді на телебаченні говорили, – був, – подумав, – видатний письменник Михайло Задорнов". Прилітає Михайло Михайлович – я кажу: "Ви дивилися інтерв’ю із Задорновим?" Він каже: "Ну навіщо мені його дивитися? Це мій конкурент. Ну що я там нового побачу? Не дивився". І я наприкінці програми кажу: "Сьогодні в нас у гостях був видатний письменник Михайло Жванецький" Ну все, закінчили – пішли в ресторан. Був Віталій Коротич якраз. Ми з’їли дуже гарний оселедець із цибулею, із картоплею в лушпинні, випили багато горілки, приїхали в аеропорт, сидимо у VIP-залі, додали коньяку. І Михайлові Михайловичу вже відлітати пора... Він каже: "Ось те інтерв’ю із Задорновим, про яке ти запитував, – я його не бачив. Де він у білому светрі. Навіщо мені на нього дивитися? І коли ти наприкінці сказав, що він "видатний письменник", і сказав сьогодні, що я "видатний письменник", я не образився і не засмутився. Звісно, якби живою була моя мама, їй би було дуже важливо, щоб ти сказав, що я "великий письменник", але мені це байдуже. Але в Одесі є ще люди, яким би це сподобалося. І якби ти завтра переговорив одну цю фразу, вони – не я – вони – були б щасливими". Я кажу: "Михайле Михайловичу, я вам обіцяю: я завтра переговорю цю фразу". Він полетів, наступного ранку він зателефонував: "Ти знаєш, ось ця ось фраза, про яку ми говорили, – не треба. Нехай все буде так". Михайло Михайлович...

– Михайло Михайлович... Якась у мене була складна ситуація особиста, і мені потрібно було полетіти з Одеси, тому що мені було дуже важко саме в цьому місті у зв’язку з особистою ситуацією. І я терміново взяв квитки, це літо, і поїхав у аеропорт. А тато з Михайлом Михайловичем цього дня збиралися гуляти. Іноді Михайло Михайлович телефонував татові...

– Променад.

– І казав: "Нумо, пройдімося по шинках..." Загалом, і тут я сиджу, мені погано, сумно, щось я там випиваю. І приїздять тато з Михайлом Михайловичем. І Михайло Михайлович каже: "Ти сумний, тобі погано, так?" Він іноді, коли йому було якось... Він каже: "Шо, пташко, сумно?" Я кажу: "Ну, так, чогось, Михайловичу, мені аж тоскно". А він каже: "Це непогано". Я кажу: "У сенсі?" – "Ну, це... Ну як тобі сказати? Це може рухати вперед. Ну, ось я..." І розповідає мені історію про те, що його спонукає. Він каже: "Учора я з Наташею збирав велику компанію. І Наташа наготувала, і все було смачно, і все таке. І наприкінці вечора... Ну як, "наприкінці"? Ми поїли, і я читав те, що написав улітку". І був Борис Литвак, його близький товариш і все таке. "Ну, ми сиділи до другої ночі. І ось він іде, усі йдуть, і Боря каже, що було смачно: "Наташо, тобі дякую, було так тепло, затишно"... І нічого не сказав про те, що я прочитав. Я не спав до восьмої ранку". Це Михайло Михайлович, який був відомим на всю країну до цього часу, який великий письменник тощо. Тому ця вібрація, ось це бажання перемогти...

– Подобатися, перемогти, так.

– Бажання подобатися – це, звісно, його штовхало вперед. Мені здається, що коли його називають мудрецем, це дуже приємне, напевно, але неточне визначення його...

– Мудрецем радше Горін був, напевно.

– Мудрець – це людина, яка все-таки вписалася в життя, розуміє, що робити, що говорити, заспокоєна людина.

– Так.

– А Михайло Михайлович – точно не заспокоєна людина.

– Так.

– Михайло Михайлович постійно вібрує, постійно шукає відповіді, постійно чогось прагне.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Передостання наша зустріч була перед виборами Зеленського. Це було півтора року тому. І я їх з’єднав телефоном за кілька днів до виборів. І вони поговорили за допомогою гучного зв’язку, я тримав йому телефон. А остання була 1 листопада минулого року. У Києві. Я кажу: "Михайле Михайловичу, щось погано ходите". Ну, він ледве ходив. Він каже: "Ніжки 34-го року потребують заміни"... (Сміється.)

(Сміється.) Так-так. А познайомився я з Михайлом Михайловичем... Його ж Слава привів до мене додому. Ну, просто смішно, як відреагував охоронець. Телефонує мені додому і каже таким, тремтливим, голосом: "До вас прийшов Михайло Михайлович Жванецький. Пропускати?"

– (Сміється.)

– Так.

Ми з Хаїтом присягнулися один одному, що або обоє вступаємо до ДІТМ, або обоє не вступаємо і їдемо додому

– Отже, Ростислав Хаїт.

– Так.

– Удруге скажу правильно його прізвище, щоб уже всі запам’ятали. Ви з першого класу разом, чи не так?

– Так.

– Ви дружили у школі?

– Так.

– У вас були спільні інтереси?

– У першому класі нас трішечки розділяли Вова Лєсовой і Вадик Вовк, а із другого класу ми товаришували. Спільні інтереси – звісно, вони й залишилися приблизно тими самими. Тоді були, так.


Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Леша Барац (@lesha_barats)


– Ви обоє поїхали підкорювати Москву. І обоє вступили до ДІТМ. Ви заздалегідь вирішили так зробити?

– Я взагалі до 25–30 років нічого заздалегідь не вирішував і взагалі нічого не вирішував. Я жив – і жив. Мені було так добре!

– Чудово.

– Ось просто жив – і жив. І ми із сьомого класу займалася у "Штемі" у Славиного брата, щось робили... Якісь капусники тощо. І логічно було поїхати до Москви вступати. Ніхто не вірив у те, що ми вступимо. Ми обоє присягнулися один одному, що або обоє вступаємо, або обоє не вступаємо.

– Як Герцен і Огарьов просто.

– Так. І якщо один вступає, а інший не вступає, то той, хто вступив, забирає документи і їде додому.

– Ого!

– Так. Тому в мене були страшні півтори хвилини – страшні – у моєму житті, тому що ми склали іспити й сидимо в аудиторії, і виходить старшокурсник якийсь, який зачитує список прізвищ тих, хто вступив. Моє прізвище на "б" – як ви розумієте, воно лунає першим: "Барац". А далі довгий список. І я згадую про те, що я поклявся. І що ж я робитиму, якщо... Потім думаю: "Та йди ти на фіг! Ну, врешті-решт, ти погано готувався – не вступив". І мене роздирало...

– Так? І така думка була навіть?

– Мене роздирало від муки. Це, знаєте, таке відчуття щастя напередодні зради. Таке ось. Ти начебто вступив, але що ж робити, але як же бути.... Але дякувати богу.

– Ви йому зізналися в цьому щасті напередодні зради?

– Звісно. Звісно. Я йому сказав, що дилема переді мною стояла моральна, складна. А це якраз моя слабкість: я взагалі складно морально дилеми проходжу – наліво, направо.

– Але зрадити готові були?

– Це дуже зле запитання. І взагалі дуже не хочеться потрапляти в ситуації, коли такий вибір: зрадити чи... чи щось. Але ось зараз я Славу зрадити не зможу в будь-якому разі. Що б було тоді, не знаю. Можливо, я б пояснював, плакав, умовляв, розповідав чому, брехав би. Але можливо, і залишився б у Москві.

– У ДІТМ ви познайомилися з Олександром Демидовим і Камілем Ларіним, і відтоді, із 1993 року, ви нерозлучні. Ви один від одного ще не втомилися? Вам не нудно чи вам не набридло бути разом?

– Ні. Ні. Ви знаєте, так смішно і цікаво...

– "Проводимо час..."

– Іноді трапляються у нас у гримерці ну просто ось... Ну, так, як мене може розсмішити Каміль чи Саша, – мене ніхто так не може розсмішити.

– Ви іржете?

– Нам смішно. Ну, тобто ступінь розкутості, ступінь відсутності пози будь-якої, тому що ми з першого курсу і тому що ми бачили один одного в різних обставинах і в різних ситуаціях, і вони були не завжди пристойними і гарними... От ступінь цієї розкутості й інтересу один до одного, і розуміння, що разом ми сильніші, ніж окремо... Ну, іноді трапляються в нас...

– Ви сварилися?

– Звісно.

– На творчому ґрунті?

– І на амбітному. Ми ж мужики всі, і в усіх амбіції свої. По-перше, нас п’ятеро. Ми вчотирьох, і є в нас режисер і наш співавтор зі Славою Сергій Петрейков. І, ну, якось ми... ролі не продекларовано, але визначено. Ми розуміємо кожен, хто яку функцію, і не тільки робочу, а й емоційну, і людську, у цьому організмі виконує і несе. І тому якось так от... Але чи трапляються образи, чи трапляються ось ці ось у цьому механізмі... туди можна насипати пісок, і він починає скрипіти і тужитися, і все таке? Звісно, трапляються.

– Хто з вашої четвірки один з одним більше дружить?

– Ну, ми зі Славою дуже близькі. У якийсь період часу я із Сашею був так само близьким, але з огляду на всілякі соціальні зміни його і мене ми... Але ми однаково... Як сказати? Це мої найближчі люди. Ми зі Славою значно більше проводимо часу разом, у нас більше інтересів спільних, ми граємо у футбол, ми їздимо відпочивати разом, ходимо, там... Ну і компанія в нас одна. Але втім, вони дуже близькі.

– Ви вчотирьох – гарні артисти?

– Я думаю, що ми стали гарними артистами. І це не найсильніший наш бік. Мені здається, що таких артистів, рівня таланту нашого, досить багато у країні. Їх досить багато. Мені здається, що Саша Демидов – найсильніший, найобдарованіший із нас артист. Чи розкрився він повністю – це інше питання. Але ми, безумовно, майстровиті артисти. Ми навчилися багато чого.

– У вас у руках професія?

– У руках професія є. Й іноді в когось бувають прориви, трапляються, як ось, наприклад, у Слави трапився прорив у виставі "У Бореньки чогось немає", і він там просто найкращий. Він там грає, він влучив у персонажа, і він там просто неймовірно гарний. Але сказати, що, знаєте, хтось із нас грандіозний артист, як Євстигнєєва в "Современнике" називали генієм ось ці люди, які всі були практично геніальними... Євстигнєєва називали генієм. Серед нас таких артистів точно немає. Ну, можливо, раптом щось трапиться із Сашею, і він полетить.

– Але з’являться.

– Ну, мені здається, що сильні ми все-таки не тим.

– У колективі.

– Напрацьованою мовою, і способом, і формою подавання. Ну, писаниною ми сильні.

Я знімався у кліпі гурту "Комбинация" "Бухгалтер". Заробив $50

– Коли ви закінчили ДІТМ, роботи для артистів практично не було – ви знімалися в музичних кліпах навіть. У чиїх?

– Ну, я зараз усіх не згадаю, але з таких... гурт "Комбинация" знімав кліп "Бухгалтер" – я заробив там $50.

– Кого ви грали там?

– Я грав там піаніста.

– "Милый мой бухгалтер".

– Мені зараз буде дуже соромно: я не пам’ятаю прізвища... А, Світлана Реріх: "Две ладошки, знатные кошки, я за окошком…" Щось там...

– Так, у країні було безробіття, я розумію... (Сміється.)

(Сміється.) Так. Я грав там якогось учня-студента. Це все відбувалося нібито в англійському класі. І я знімався у кліпі "Агаты Кристи" за, до речі, сценарієм Ренати Литвинової. Кліп мав назву "Моряк", по-моєму. "Моряк", так. Ми зі Славою несли якесь обезголовлене тіло, і у Слави навіть були слова. У кліпі, якщо пам’ятаєте, було модно вставляти якісь акторські штучки.

– Раніше – так.

– Так. І він голосом Ренати Литвинової говорив: "А тобі воно треба?" Якась така річ була. Потім були кліпи гурту "Браво". Є такий режисер і кліпмейкер Андрій Лукашевич – от він усі кліпи "Браво" знімав. Багато кліпів "Браво" знімав. От якщо пам’ятаєте: "Это за окном рассвет. Это города…" Там усі ми знімалися. Так, і це був заробіток.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ви один із засновників комічного театру "Квартет І".

– Страшне слово – засновник. Так.

– Із чого все почалося? Кому на думку спала ця чудова ідея?

– Почалося все...

– І чому, до речі, "Квартет І"?

– Почалося все зі вступу у ДІТМ, із того, що ми чомусь учотирьох у якомусь підвальному приміщенні ДІТМ граємо у футбол згорнутою фольгою від бутерброда. Якось нас один до одного притягнуло – нас чотирьох. Почалося все з колгоспу, де ми поїхали з Камілем купувати спиртне – і зі спиртного була тільки імбирна настоянка. Із падіння Саші з руки Леніна додолу.

– Там же, у колгоспі?

– Там же, у колгоспі. Почалося все із дружби.

– Де це було в колгоспі?

– Колгосп у Підмосков’ї десь.

– Що збирали?

– Абищо. От що було...

(Сміється.) Усе, що погано лежало, – усе і збирали.

– Що було, те і збирали, ви знаєте. Ні, ну, картоплю, по-моєму. Ось щось на кшталт цього. А потім у нас на курсі, був акторсько-режисерський курс, і був Сергій Петрейков, який помітив... По-перше, дякую хочу сказати нашому майстру, художньому керівникові, який вів єдиний курс, і в нього був педагогічний дар – він був блискучим педагогом. Він міг... міг чогось навчити. Точніше, так: у нього дуже хотілося навчитися. Ось так би я сказав. І він це вмів робити. І він працював за школою Ефроса, він вважав себе учнем Ефроса, і ми робили дуже багато етюдів. Сергій колись зауважив, що якщо в одному з етюдів хтось із нас чотирьох, то етюд вдався. А якщо ми всі вчотирьох, то етюд просто летить. І ось, напевно, із цього й почалося. Потім ми із Сашою Демидовим сиділи в якійсь кав’ярні, пили і думали, що ж нам робити, тому що, зрозуміло, 1992 рік – 1993-го ми випустилися. Куди йти? Країна вся в розрусі...

– По швах.

– І театрів там... Так. І Саша сказав: "А чи не влаштувати нам ось таку історію?" Кожен курс збирався стати театром у той момент, тому що... А куди? Що ж робити? І ми прийшли із Сашею із якимось списком правил, із пропозиціями прийшли. Вони були досить наївними. А Сергій Петрейков – оскільки він був старшим за нас на п’ять років і був москвичем, і він здавав квартиру якомусь французові... Коротше кажучи...

– У нього були гроші.

– Ми на французькі гроші побудували театр.

– Чому "Квартет І"?

– "Квартет І", тому що "Квартет І" – "Несчастный случай", "Квартет І" – там, Нонна Гришаєва, "Квартет І" – Максим Віторган. "Квартет І" – це сполучник.

– Кіно почалося з театральних вистав, чи не так?

– Так.

– Спочатку ви випробували матеріал у театрі, на сцені, потім – кіно. Ви і актор, і сценарист, і продюсер, і взагалі душа, можна сказати, цього колективу.

– Ви намагаєтеся зараз нас посварити.

– Добре. П’ятеро душ. Одна з п’яти душ.

– Так.

– Скажіть, ким ви себе більше вважаєте? От у якій іпостасі ви органічніший?

– Драматургія, напевно, – найважливіша частина моїх умінь.

– Придумати такі смішні репліки і такий сценарій... Найголовніші кінохіти, – це "День радіо", "День виборів", "День виборів – 2". Ваших там скільки відсотків із того, що придумано? Не можна так сказати: усе народжувалося разом?

– Звісно, так. І можна, напевно, сісти і порахувати, але воно б не народилося, якби ми втрьох не...

– Колективний розум.

– Ну, ми пишемо втрьох.

– Хто пише?

– Я, Слава і Сергій Петрейков. І ми пишемо... не так, що прийшло натхнення – і ми прибігли і сіли писати, а просто збираємося щодня, сідаємо за стіл і пишемо. І тому, хто там яку функцію виконує, ми, напевно, здогадуємося, але знову-таки, не промовляємо. У нас є Сергій – дуже ґрунтовна людина. І людина, у якої найбільше шило в тому місці, де воно зазвичай буває. Щоправда, зараз це місце в нього розрослося до великих дуже розмірів, і шило стало не таким ефективним у зв’язку із цим, але утім, він... ніби він це все збирає. Він дуже ґрунтовна людина, дуже освічена, значно інтелектуальніша, ніж я і ніж Слава, тому що йому туди хочеться, ось. І він основу ось цю от, кістяк того, що ми робимо у п’єсах... Це, звісно, він. Він із нас витягає, він записує, він сидить біля комп’ютера, що важливо. А що стосується реплік, діалогів, випадків, поворотів сюжету – це, напевно, більшою мірою ми.

– На ходу багато народжується?

– Народжується...

– Ось тривають зйомки – і раптом здається: ні, треба так відповісти, а не так, як було у сценарії.

– Трапляється, але досить багато. Воно – як вибух такий просто: бумц! – стається. Але переважно ми дуже довго пишемо п’єси і сценарії. Дуже довго. І кожне слово – у нас боротьба за порядок слів, буває, просто ось ми боремося. І тому, наприклад, мені як людині відповідати моєму образу, який я створив у, наприклад, "Про що говорять чоловіки", складно досить, тому що там ось ці...

– "Там не я".

– Там щільні діалоги, і спробуй ось так поговори в житті. Це досить складно.

– Ви знаєте, "День радіо" і "Про що говорять чоловіки" – це все дуже добре. Але "День виборів" і "День виборів – 2" – я б сказав, особливо "День виборів – 2", що, до речі, буває рідко: зазвичай другий фільм гірший, ніж перший, – ну, я вважаю, що це блискучі дві роботи. Блискучі.

– Ваша думка – одна з рідкісних думок. Ну, тобто переважно люблять "День виборів" перший. Це найголовніше. Ну, два головні фільми: "День виборів" і "Про що говорять чоловіки", теж перша частина. Мені здається, що взагалі найцікавіше – це "Швидше, ніж кролики".

(Сміється.) У нас 2019 рік був ознаменований виборами президента і виборами парламенту. І от за два дні до Нового, 2019-го, року ми із друзями зняли зал кінотеатру, нас було людей 20. І ми подивилися вкотре "День виборів", і одразу ж "День виборів – 2". Ми замовили ці дві картини напередодні чогось важливого в житті нашої країни. Це приголомшливо було. От скажу вам чесно...

– Мені дуже приємно.

– Чудові роботи. Їх не втомлюєшся переглядати, їх часто показують по телевізору. Їх дивишся на одному диханні. Ось цей гумор, який там, – це гумор, це справжній гумор, це дуже тонко. До речі, це сміливо, тому що там і на межі, і за межею дуже часто. Ви теж утрьох придумували?

– Ну так, звісно. Так, ми пишемо втрьох постійно. Завжди.

Міша Єфремов – талановитий, але він людина великих пристрастей і крайніх станів

– Траплялося таке, що на знімальному майданчику той чи інший актор, який не входить до складу трьох авторів сценарію, говорив: "Друзі, зробімо ось так? От мені здається... от змінимо..."

– Так.

– Траплялося?

– Так, траплялося.

– І ви приймали?

– Іноді приймали. Це був іноді й режисер, який пропонував зробити ось так, а не так. Але переважно діалоги все-таки залишалися тими, якими вони були...

– Було прописано вже.

– ...прописано, так, на папері. Іноді, як Міша Єфремов, наприклад, у першій частині...

– Феєрично.

– Так, абсолютно феєрично його несло. Навіть більше, у першій частині було ще в нас... ну, й у другій було непогано, але в першій було настільки добре, тому що ми жили там. Ми пливли Волгою, ми жили на цьому кораблі, і наші персоналії з персонажами злилися практично повністю. І тому коли ми в похміллі з вечора, за сюжетом, і були в похміллі в житті і знімалися зранку з Максом, у басейні, у джакузі, якось не потрібно було нічого грати.

– Органічно?

– Так.

– Михайло Єфремов – красень, чи не так?

– Він чудова людина, він чудово порядна людина, чудово талановита людина, але він людина великих пристрастей і крайніх станів.

– Вам шкода його зараз?

– Мені дуже хочеться його і підтримати, мені, звісно, його шкода по-людськи, мені за нього дуже прикро, що так сталося, але логіка речей підказувала, що...

– Але він до цього йшов.

– Ну, ось я кажу, що те, за що ми його любимо, ті емоційні стани на межі – вони іноді були на межі, і перехід за цю межу обіцяв такі...

– Ви бачили ці речі, на ваших очах це відбувалося, так?

– Ви маєте на увазі випивання і крайні стани?

– Крайні стани, так.

– Ну звісно, так, бачив. І він був у них красенем. Але це іноді межувало з емоційною розбещеністю. Я повторю: у цій людині це все було, і це її сильний бік, який, як відомо, сходиться зі слабким. От ці крайні точки – вони сходяться, на жаль. І те, що сталося, – ну, він винуватий – немає про що говорити.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Михайло Єфремов – великий артист?

– От ви знаєте, я завжди думав про це, коли ми сперечалися, хто з них більший: тато чи...

– Це моє наступне запитання... (Сміється.) Так.

– Так. Мені завжди здавалося, що тато сильніший артист, а Міша сильніший людською своєю емоцією. От він сильніший... Він персонаж. Він от соціальне явище.

– Так.

– От.

– А тато сильніший артист, ви вважаєте?

– Мені все-таки здавалося... Але знову тут я, як і всюди, суб’єктивний.

– А ви знаєте, я ставив це запитання багатьом акторам МХАТу і "Современника", які грали з Олегом Миколайовичем, і вони теж усі казали, що Олег Миколайович сильніший артист. А мені здається, що сильніший Міша все-таки. Цікаво.

– Ну, ось у мене дуже багато теж друзів, які вважають, що Міша сильніший артист, ніж Олег Миколайович. У мене є відчуття, що Олег Миколайович...

– Багатогранніший.

– Один тільки погляд його у...

– "Трьох тополях". Так Так.

– У "Трьох тополях", коли вона заспівала...

– Так.

– Ось це от усе там усередині, що програється.

– Так-так-так.

– А Міша з гарною емоцією, із силою людською якоюсь, яка іноді переходить у розгнузданість. І мені здається, що його майстерність акторську ми іноді плутали... точніше, цю емоційну силу ми іноді плутали з акторською майстерністю.

– З акторською майстерністю. Цікаво.

– Можливо, так. Але те, що він був чудовим... І є, і дай боже, буде чудовим артистом, – це безсумнівно. І те, що ми сперечаємося про те, хто сильніший – тато чи син, означає, що вони обидвоє дуже високого рівня артисти.

– Василь Уткін – непрофесійний актор, але дуже глибока людина, на мою думку. Із ним легко було працювати як професіоналу з непрофесіоналом?

– Дуже. Ми взагалі за принципом дружби часто вибираємо артистів, які з нами працюють. І оскільки за лаштунками він співзвучний, то на сцені із цим усім значно легше йому впоратися. У нас траплялися артисти, які були сильнішими за Васю Уткіна, тому що вони були артистами, але які не потрапляли в компанію. Ну, от не вписувалися в систему. Просто тому, що ось якось по-людськи не сходилися ми. Не в сенсі, що ми опиралися чи, там, скандалили, а в сенсі, що от не було близькості людської. Вася дуже близький, Вася – надзвичайно дотепна людина: один із найдотепніших людей, яких я знаю взагалі. І Вася був дуже дисциплінованим. І Вася – із блискучою пам’яттю людина, тому він приходив на майданчик абсолютно...

– Із вивченим текстом.

– Готовий. І вліт усе... А потім, ми ж так само, як і з Мішею Козирєвим, так само, як і з... ну, з усіма аматорами... Ми їм не даємо завдання зіграти Гамлета...

– Грайте себе в запропонованих обставинах.

– Загалом так.

– Нонна Гришаєва – одеситка, яскрава, запальна акторка. Як вам працювалося з нею і з Максимом Віторганом?

– Ну, вона, на мою думку, із таким комедійним даром акторка...

– Так.

– ...що з нею завжди було легко, і їй не потрібно пояснювати, чому смішно. Можливо, вона навіть іноді й не розуміє, чому смішно це, ось ця фраза чому смішна, але скаже вона її завжди так, як потрібно, і вона буде смішною.

– Інтонація важлива, так.

– Так. І вона ще й із дуже гарною школою акторка. І вона по-людськи з дуже позитивним емоційним тлом. І навіть якщо Нонна – а так із нею трапляється – приходить украй стомлена й усе їй складно, і в неї було 28 вистав, і вона на озвучуванні, і все це жахливо... Це такий от спосіб жіночий привернути до себе увагу, щоб її обійняли, сказали: "Нонночко, та все добре". Але вона запалюється за секунду, тому що саме з таким ось позитивним от зональним людським тлом живе. Це її велике щастя, тому що в неї зигзаги долі теж були.

– Зигзаги.

– Так, от-от. Теж були досить круті. Тож працювалося чудово з нею і працюється.

– І Максим Віторган.

– Ми її переманювали з театру Вахтангова, казали: "Іди до нас". Їй було важливо, вона – зрозуміло – після Щукінського училища... Ми її кликали, кликали, кликали. У підсумку вона залишилася у Вахтангівському. Навіть у неї – ну, я не знаю точно, але, по-моєму, книжка трудова тривалий час лежала в нас – зараз вона стала художньою керівницею ТЮГу підмосковного.

– Невже? Навіть так?

– Так. Підмосковного.

– А Максим Віторган?

– Макс...

– Однієї крові.

– Так. Однієї крові. І мені здається, що – зараз не боюся це сказати... Коли ми його покликали, майстерність акторська Макса було ще дуже сирою і ненапрацьованою, але він за свою акторську долю настільки зріс... У нього був етапна, як мені здається, вистава "Ближче" чи "Близькість": ну, там різні... Якщо пам’ятаєте, був фільм, який мав назву "Близькість" чи "Ближче". З Оуеном, із... Це за п’єсою фільм. Одне слово, вистава "Ближче", де він раптом перестрибнув на якийсь інший абсолютно рівень акторський – і став, ну, дуже гарним артистом. А тоді він був близьким другом і дуже співзвучною людиною. І знову він зіграв загалом практично себе у "Дні радіо".

– Я вам скажу більше: ми товаришуємо з Еммануїлом Гедеоновичем Віторганом, татом Максима. І молоде покоління, студенти вже не зовсім пам’ятають його як актора. І коли я тільки кажу: "Ну як же це? Я від Еммануїла Гедеоновича". Усі одразу: "А, зрозуміло".

– Трішки прикро Еммануїлові Гедеоновичу тому.

– Він із гумором до цього ставиться.

– Так-так, я знаю.

– Я йому говорив про це, так. Скажіть, будь ласка, чому обрали таку форму: "Я від Еммануїла Гедеоновича". Ви свідомо на це погодилися?

– Ви знаєте, ми ж усі – під своїми іменами.

– Так.

– І якось усе ось... близькість правди – щось у цьому є. Якось це дається взнаки. А навіщо змінювати, наприклад, Льошу на Віталіка? Ну який сенс?

– Ну, і гарно звучить: "Від Еммануїла Гедеоновича".

– "Еммануїла Гедеоновича". Так. А тоді ще вся ця історія була, тоді ще нашим світом і нашою країною керували олігархи. Не від держави, а саме олігархи. І тому "Еммануїл Гедеонович" – цілком автентично.

– Гарно звучало. Так.

– Так.

Ми наполягали, щоб наприкінці "Дня виборів" була фраза, що навіть такі вибори кращі, ніж їх відсутність. Але нам не вдалося це пролобіювати

– У цих фільмах – "День виборів" і "День виборів – 2" – ви недвозначно показали потворність усієї цієї виборчої системи, узагалі цей паноптикум і подвійні та потрійні стандарти, які характерні не тільки для Росії. Для України – те саме. Вам ніхто пальчиком не погрожував? Не казав: "Друзі, ну, ви вже тут занадто... бардачилу показувати таку" – ні?

– От цікава яка річ... Ціла історія була із цим пов’язана. Річ у тім, що "День виборів" перший – це єдиний фільм, який ми знімали не як продюсери, а прийшов дядечко – сказав: "Ось вам гроші". І він подивився виставу – і... А дядечко був такий: навколоурядовий дядечко.

– І нормально дав?

– Дав нормально. Загалом ми заробили добре.

– Але ви задоволеними залишилися?

– Ми задоволеними залишилися. Зняли ми кіно.

– Адресу дядечка залишите?.. (Сміється.)

(Сміється.) Так. Ми наполягали на тому, щоб наприкінці була фраза, що навіть такі вибори кращі, ніж їх відсутність. Нам не вдалося це пролобіювати. Я так розумію, що його думка була, що "ну навіщо нам такі вибори?" А в підсумку вийшло навпаки, кіно сатиричне. Тобто вийшло кіно радше з ліберальним ухилом, ніж...


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Та ну просто антиросійське кіно.

– Воно вийшло чомусь таким. Але воно не анти... Мені подобається формулювання Іскандера: "Сатира – це защемлена любов до Батьківщини". От щось на кшталт цього вийшло.

– Ох, він видатним був. Так. Ви знаєте, дивлячись на все це, розумієш, що чистісінький безлад, народ, який узагалі не вдупляється, та й політики такі самі. А на другий фільм дядечко якийсь з’явився?

– Ні-ні, це...

– Чи ви вже на свої гуляли?

– Це ми вже на свої гуляли, по-моєму. На свої. Той самий дядечко якось ініціював це. Я забув, як воно було, чесно кажучи. Але в усякому разі ми були продюсерами, і вже ми були вільні робити все, що ми хочемо. І ми все-таки... Ось чому мені здається, "День виборів – 2" гірший, ніж "День виборів" перший?..

– Вам теж здається, гірший?

– Мені здається, що він гірший, ось чому: ми придумали, змоделювали дуже, із натяжкою ту ситуацію, за якої Кремль відпускає віжки і дає можливість будь-якій області самій спробувати обрати собі очільника. Ось ці двоє кремлівських людей – це ж вигадана річ.

– Так.

– Ми намагалися прокатувати це в Україні – і здійснювали прокат.

– Так...

– І довго наполягали на цьому, довго ми з компанією, яка прокатувала, я не називатиму ні компанії, ні імен, щоб усе було добре... Мені дуже хочеться жити і тут, і там, і всім щоб усе було... Так. Та, однак, Мінкультури українське вирішувало, можливо прокатувати "День виборів – 2" в Україні чи неможливо.

– Це який рік?

– Я не пам’ятаю, коли ми випускали...

– 2012-й, ні?

– Щось таке. Якийсь 2012-й (фільм "День виборів – 2" вийшов 2015 року."ГОРДОН"). Я в роках плутаюся. Там було 13 людей у комісії – одна людина ніяк не могла подивитися, і вона казала, що "я зараз не можу", – це було таке офіційне формулювання, – "я займаюся патріотичними справами". Він не міг ніяк подивитися: він займався патріотичними справами. Потім вони подивилися – висунули 28 претензій до фільму.

– Невже?

– 28 претензій. Тоді як, ну, абсолютно ж очевидно, що і сенс, і сутність його така, що в Україні точно його треба дивитися. Потім ми фарбували... Ну, тобто абсурд, безглуздість і профанація... "Несуттєві" були претензії.

– Це було під час злочинної влади Януковича.

– Так-так.

– Ось у чому вся проблема.

– Усе зрозуміло. Але смішно от що: зрозуміло, що Володимир Володимирович не мав з’являтися навіть портретом на стіні у цих кремлівських... Ось ми говорили: "Хлопці, ну, це ж сатира, це ж смішно. Вони мають смішний вигляд". І Володимир Володимирович там – ну, це просто логіка підказує, що у якогось дебешника висить Володимир Володимирович...

– Так, має висіти.

– Має висіти президент.

– Так.

– От. Вони говорили, що так неможливо: просто зображення президента неможливе. Тобто абсурд що з того, що з цього боку сягав якихось... Ось. Тоді ми їм сказали: "А що вставити?" Вони кажуть: "Що хочете". Ми кажемо: "То нехай буде там Тарас Шевченко". Вони кажуть: "Чудово". І в нас, якщо ви помітите, у кабінеті цих кремлівських посадовців висить портрет Тараса Шевченка.

– Ви знаєте, Каміль Ренатович Ларін, звісно – генерал ФСБ – те, що ви це зробили, – це фантастика. Фантастика.

– Ну, дякую, але ви знаєте, ми ж не намагалися "Днем виборів" якось...

– Боротися. Я розумію. Так.

– Ні з чим боротися...

– Ви робили чесне кіно. Ось же в чому річ.

– Ми просто робили... Спочатку ж ми зробили виставу "День радіо". І потім ми думали: а що б нам цікавого зробити із цими самими персонажами? У яку їх ситуацію помістити, де вони цікаво проявлятимуться і якось діятимуть? І потім ми стали, до речі, із політологами... Ну, ми не дуже розуміли фактуру цього всього.

– Вас консультували, чи не так?

– Нас консультували. Ну як, "консультували"? Ми зустрічалися з якоюсь кількістю людей, які нам розповідали, як воно буває.

– Як це відбувається.

– Як буває, які смішні випадки... Так ось, наприклад, репліка "голодуватимемо за їжу" – це репліка з життя, так і було. Була якась людина, яка, коли траплялися якісь голодування або протести, блискуче голодувала, блідла, худла. Ну, вона робила це чудово. Але їй носили їжу з певних ресторанів. Вона казала: "Ось так, сьогодні мені японського, будь ласка". І тоді в неї впадали щоки, блідли очі, каламутнів погляд тощо. Ось це і правда так.

Свої комплекси я монетизував

– Ні, це дуже життєве кіно. Я хочу вас процитувати. Ви сказали: "Я часто видаюся собі мізерно маленькою людиною, яка нічого не досягла і незрозуміло навіщо живе". Що це?

– Це правда. У мене такі стани трапляються. Так буває. Я не знаю чому.

– Ви в собі часто сумніваєтеся?

– Майже завжди.

– Комплекси у вас щодо цього з’являються? Чи, можливо, не тільки щодо цього?

– Ви знаєте, я свої комплекси монетизував.

(Сміється.) Гарно сказали.

– Тому тільки це якось виправдовує їх.

– Гарно сказали.

– У мене, звісно, як і в усіх, є комплекси. Але я трапляюся ось такою от маленькою, нікчемною людиною, до того ж це трапляється за обставин, коли в мене взагалі все добре. Коли ми зробили виставу, коли я собі кажу: "Та чого ж ти?! Подивися: усе ж гаразд. Ти зараз вийшов на сцену, тебе люблять". І воно трапляється. Часто воно трапляється перед тим, як ми починаємо щось нове робити, і мені здається, що в нас не вийде. У мене виникає страх: а чи вміємо ми, а не зникло це кудись? Але як не дивно, і це ж допомагає, тому що ця внутрішня боротьба – вона щось народжує.

– У "Дні виборів" та у "Дні виборів – 2" ви блискуче зіграли гея. Не просто зіграли – дуже достеменно. Як це вам вдалося?

– Слухайте, характерні ролі одне задоволення грати. Це так просто! Це простіше, ніж нюанси: значно простіше. Ну, правда, це не те, що я вважаю своїм досягненням. Можливо, досягненням можна вважати відсутність такого гротеску і протискування ось цього всього. Але ми так придумали, що він у нас не те щоб ось такий, махровий, – і ми не спекулюємо на цьому. Просто така людина. І ми знаємо, хто ця людина. Ми ж сиділи на радіостанції, дивилися, підглядали. І Мишко Козирєв нам розповідав про якихось типових досить радійних персонажів. І тому це легко. Характерну роль легше зіграти, ніж...

– Як ви вживалися в образ?

– Вживався в образ? Та ну, щось не те щоб просто я вживався. Раз! Вийшов і пішов.

– Проте багато моїх друзів абсолютно переконані, що ви гей.

– Угу.

– А багато хто вас вважає...

– Це дає мені фору під час спілкування з жінками.

– Так.

– Воно відразу скорочує, так би мовити, дистанцію.

– Відстань.

– Так.

Кілька разів мені надходили недвозначні пропозиції від геїв

– Багато хто вас вважає геєм?

– Не знаю, не в курсі. Я не дуже щодо цього хвилююся. Ось у цьому в мене немає жодних комплексів. Розумієте? І тому в мене немає жодного відчуття неповноцінності. Ну, хтось вважає. Ну й добре.

– Недвозначні пропозиції від геїв вам надходили?

– Кілька разів.

– Невже?

– Так, кілька разів.

– Як це було?

– Передавали мені якусь записочку чи через когось, що ось, мовляв, "чи не хочете піти посидіти зі мною?" тощо. Але я думаю, що хлопці, які і є геями, навряд чи в мені бачать гея.

– Так, вони відчувають завжди.

– Вони розуміють, що це не так. І в мене є друзі-геї, які із задоволенням дивляться ці фільми, але вони відрізняють, вони розуміють, що...

– Вони один одного відчувають. Так, звісно.

– Так-так-так, це інша історія.

– Ваша перша дружина – акторка Анна Касаткіна, із якою ви навчалися в ДІТМ, познайомилися ще там – так? І у вас із нею дві доньки – Єлизавета та Єва. Вони обидві вже знімалися в кіно, чи не так?

– Ну, зовсім небагато. У Єви абсолютно випадково – не завдяки мені – є фільм. Вона семирічною чи восьмирічною знімалася в цьому фільмі в головній ролі. А в Лізи є малесенька роль, епізод, у нас у третіх "Чоловіках". Ну, я сподіваюся, що в них іще все попереду.

– Що роблять ваші старші доньки?

– Зі старшою донькою ми щойно розпрощалися. Шкода, я міг вам її відрекомендувати. Вона вчилася спочатку у школі в Лондоні, потім в інституті, у Риджентсі, вона вчилася на акторському факультеті. І потім там же зустріла свого чоловіка. І так сталося, що вони, поживши два роки в Лондоні...

– Він англієць чи ні?

– Він ізраїльтянин російськомовний, але народився в Ізраїлі. Батьки – московські євреї, які виїхали в 90-х в Ізраїль. Він людина, яка розмовляє англійською, іспанською, івритом та російською чудово. І він теж закінчив Риджентс, тільки економічний. І вони там познайомилися. І в підсумку так сталося, що вони опинилися в Києві з лютого минулого року...

– І живуть у Києві?

– І живуть у Києві.

– Скільки років їй?

– Моїй доньці?

– Так.

– 26 років.

– Тобто сьогодні вона в Києві?

– Так.

– І їй подобається?

– Вони сумують за Лондоном, дуже хочуть – щойно ми про це говорили – поїхати туди туристами. Ну, просто вони дуже люблять Лондон, знають і... Зрозуміло. Але їм дуже подобається тут. Однаково ти тут у своїй... Я боюся вимовляти, тому що я тут у Синдєєвої був і назвав наші народи братніми, і мені одразу таке прилетіло у відповідь!

– Ну чого? Народи ж братні, уряди – ні.

– Так.

– Різні речі.

– Я боюся і собі, і їм нашкодити. Але культура, природно... Вона народилася в Москві, жила в Москві. Ну, і російську мову, і підручники, і фільми, і книги тощо – усе тут, звісно ж, ближче, ніж... Вони блискуче обидвоє розмовляють англійською, та, однак, це середовище ближче, ніж те.

– Єва чим займається?

– Єва закінчує 11-й клас. Я, зрозуміло, украй суб’єктивний, але, по-моєму, дуже обдарована музично. Вона співає і сама пише пісні.

– У прабабусю.

– У прабабусю, абсолютно точно. І вона дуже... Ліза тепліша, домашніша, трохи спокійніша, напевно. Мені так здається. А Єва – просто з бажанням, із таким прагненням. І я думаю, що вона в нас співатиме.

– Вона живе де?

– У Москві.

– Скільки їй років?

– 17.

– Ліза і Єва дружать між собою?

– Дуже. Дуже близькі.


Подивитися цю публікацію в Instagram

Публікація від @ lisa.lumelsky


– Чотири роки ви вже перебуваєте у стосунках із психологинею Анною Моїсеєвою. До речі, пишуть, що вона з Одеси. А дехто пише, що з Києва. Звідки вона?

– Вона з Одеси. У нас дуже дивна конфігурація наших стосунків. І не чотири роки, а 13 років ми з нею знайомі, і 13 років ми з нею в якихось стосунках, дуже глибоких. І в цих стосунках було все, уся палітра всього, що може бути між чоловіком і жінкою. Усе це було. І я їй надзвичайно вдячний за ці стосунки й за те кохання, яке я до неї відчував. Не за її кохання до мене, а за моє кохання до неї. Але в нас ось так складно дуже все склалося, що ми одружилися два роки тому, потім ми розлучилися...

– Невже?

– Так. А 10 жовтня в нас народився син. Ось зараз.

– Ви весело живете.

– Ми весело живемо. У нас така...

– Тобто ви в розлученні зараз?

– Так, ми розлучені. Разом ми не живемо. Вона живе в Одесі, я їх щойно перевіз... Ми народжували в Москві – щойно я перевіз її до Одеси із сином. Загалом у нас досить складна конфігурація, і мені здається, те, що зараз відбулося, – це єдине можливе. Я дуже боюся її чимось образити, якимось словом, та, однак, намагаюся правду вам відповісти. Мені здається, що те, що зараз відбулося: і її від’їзд із Москви, і те, що ми житимемо в різних містах, незважаючи на те, що син буде з нею, і я сподіваюся, що ми однаково будемо з дитиною близькими... Те, що сталося, – це єдине можливе рішення для нас із нею.

– Як ви познайомилися?

– В Одесі. Я її побачив на пляжі. Вона була до того моменту ще заміжньою, я був одруженим. Це був роман.

– На пляжі вона гарний вигляд мала?

– Так.

– І ви з нею заговорили?

– Ну, там якісь були спільні знайомі. Загалом, якось це сталося.

У мене завжди були комплекси щодо зросту. Тому в мене велика машина і висока дружина

– Яка у вас різниця у віці?

– 11 років.

– Водночас Анна на голову вища від вас.

– На...

– На дві.

– На три чверті голови.

– (Сміється.)

– А на підборах – то взагалі.

– У вас комплексів щодо маленького зросту ніколи не було, до речі?

– Завжди були.

– Завжди були?

– Звісно, завжди були й будуть. Тому в мене велика машина і висока дружина.

– Розлучення з першою дружиною вам тяжко далося?

– Дуже. І це завжди буде моїм болем і моєю провиною.

– Ви були дуже близькими?

– Вона чудова людина, і вона однаково існує в моєму полі як близька мені людина і як член моєї сім’ї.

– Вона вас досі кохає?

– Я не знаю відповіді на це запитання. І ви знаєте, не боячись образити другу свою дружину, те почуття, яке я маю до своєї першої дружини, – теж можна назвати коханням. Воно, напевно, кохання вже не гендерне, але те, як я до неї ставлюся, – це, напевно, іншим словом не назвати. Я до другої дружини ставлюся так само, просто нам не потрібно жити разом. І я, на жаль, у цьому переконався.

– Готуйтеся до третьої дружини. Із першою дружиною ви досі разом працюєте?

– Так.

– Вона хто?

– Вона акторка. Ми навчалися разом.

– Тобто як з акторкою?

– Тоді – так – ми вчилися разом на одному курсі. І, як мені здається, найсильнішими артистами в нас на курсі були Сашко Демідов і Аня Касаткіна.

– Тобто ви граєте разом, як і раніше?

– Так.

– Вона дає вам поради професійні?

– Рідко.

– Ви – їй?

– Часто... (Сміються.)

– Ви сина назвали Марком. Він народився буквально нещодавно – так?

– Так.

– Скільки йому?

– Ну, ось він 10 жовтня народився.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– От у вас дві доньки й уперше з’явився син. Що ви про це думаєте? Це інше – коли син з’являється?

– От знаєте, я ще не зрозумів. Але з дівчатками період між народженням і цілковитою відданістю та прихильністю скорочувався у процесі. Лізу я зовсім у юному віці народив, і тому мав її любити й радіти цьому народженню, і я радів...

– Так було колись.

– Але річ навіть не в "колись", а в тому, що це було формальністю, бо я не вмів, не знав, не розумів, що це за чужа людина, якийсь пакуночок, чомусь я його маю любити. Ну, я ж мушу. І я: раз! – і все таке. Але коли вона вперше зі мною заговорила, вона сказала... буквально у три роки: "Тату, мені потрібно з тобою поговорити". Це було по-дитячому сказано, та, однак, так. І я її полюбив. Процес із Євою був швидшим, тому що я вже звик і зрозумів, як воно відбувається. І Єву я полюбив швидше, ніж Лізу. Не сильніше, а швидше. І ось Марка – я думаю, що просто я вже доросла людина, майже літня... Усе – я його вже люблю.

– Ваш глядач – він який?

– Ви знаєте, я думаю, він – я.

– Гарна формула яка!

– Найімовірніше, я пишу від себе і ми пишемо від себе...

– І про себе.

– І про себе. І тому ідеальний глядач – це така сама людина. Це ідеальний глядач. А взагалі який наш глядач?.. Ви знаєте, ми робили цікаву річ, і цікавим є припущення Славка про це. Ми робили дослідження перед нашим попереднім фільмом, хто чекає на фільм. Це були треті "Чоловіки". Виявилося, що найбільше з усіх з опитаних чекають на фільм дівчата від 25 до 35 років. І Славко тоді зробив такий висновок... Він каже: "А ось подивіться, із ким ми. Ми вчотирьох". І виявилося, що кожен із нас із дівчиною в цій амплітуді віку. От якось так. Тож дівчата від 25 до 35 нас поки що...

– Не підводять.

– Поки що не підводять. Так.

– У вас дуже багато різних проєктів. Як народжуються ідеї нових проєктів? Як це відбувається? Спонтанно? Ви збираєтеся разом? Чи хтось каже: "От мені здається..."

– Ви знаєте, у нас немає проєктів. Коли ми починали, слово "проєкт" ще означало зовсім інше. У нас є щось таке... Ось ми збираємося написати виставу або п’єсу. І ми сідаємо втрьох і починаємо накидати щось, що...

– Канву.

– ...що болить, якісь цікаві ідеї, якась історія, що сталася з другом із близьким, якийсь ось... І воно починає... цеглинки ці починають якось поступово заповнюватися. Потім ми шукаємо основу цього, тому що інакше це були б скетчі.

– Притягнуті за вуха, так.

– І ось цією основою найчастіше... От Сергій Петрейков більше вкладається в цей фундамент. Ми – більше в завитки, у діалоги, у якісь... Ми більше взагалі в житті, ніж Сергій Петрейков. Він – більше в комп’ютері. Ми – в житті. І тому ми можемо вичепити з життя більше якихось історій, фраз, поворотів. Це рутинна робота.

– Звісно.

– Це просто щоденна рутинна робота. Ми приходимо в кабінет і пишемо.

На фільмі "Про що ще говорять чоловіки" ми заробили по $350–400 тис. Це дуже добре

– Кіно сьогодні, у принципі, вигідне? Ваші фільми прибуток принесли?

– Так. Так.

– Ви добре заробили?

– Найбільше ми заробили, коли ситуація гарною була у країні, це 2008-й, 2009-й, 2010-й, 2011 рік, коли ще все не повернулося зовсім у суворий бік і коли було багато грошей у країні, і коли все ще було таке відчуття, що ми живемо... Поки ще не визначилися ми, що ми повернули в несвободу, а ще ми у відчутті свободи живемо, хоча вже Ходорковський давно є і таке інше. І все було на досить високому рівні, насичено було все грошима, і ми заробили дуже добре на других "Чоловіках". Перші "Чоловіки" торували шлях...

– Дорогу другим.

– Другим. Так. А другі просто, ну, багато заробили.

– Ну що таке "дуже добре"? Приблизно можна сказати? Чи це комерційна таємниця?

– Ми заробили... Ні, це ж можна подивитися в інтернеті, тому це ніяка не комерційна таємниця. Інше питання – що ми ділимо все на п’ятьох. Але все-таки тоді ми заробили... Бокс-офіс фільму був $21 млн.

– Із яких виробництво...

– Ну, половина йде кінотеатрам...

– Тобто 10 десь заробили? Ні, мінус зйомки, напевно?

– Ні, звісно, мінус зйомки.

– Ну по мільйону заробили доларів?

– Ні, менше. Звісно менше. Я вам скажу. Курс долара був тоді, напевно, 30–35. Я думаю, що кожен із нас заробив тисяч по...

– 800.

– $350–400 тис.

– Усього?

– Так.

– І це вважали дуже вдалим?

– Це дуже добре, так.

– Ви заможна людина сьогодні?

– Визначте, будь ласка, що означає "заможна людина".

– Ви знаєте, це людина, якій усього вистачає.

– Ні. Тоді ні.

– У вас квартира чи будинок?

– У мене дуже гарний лофт.

– Великий?

– 180 м².

– Який у вас автомобіль?

– Range Rover Sport.

– Великий і красивий.

– Великий і красивий. Я ж кажу: у мене комплекс.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Пандемія коронавірусу відбиток на творче життя і життя актора сильний наклала?

– Ну, стало значно важче. Нам просто важко, як і всім у цій історії. Зараз у театрі можливе 25% заповнення...

– 25% – у Росії, так?

– У Росії – 25%. І ми зняли всі вистави з великою кількістю народу – залишили тільки вистави, де ми вчотирьох, просто щоб було рентабельно це. І вся ця історія – щось я відчуваю в ній якесь рукодільне. Або це рукодільний увесь цей процес, або хтось очолив цей процес не рукодільний, а природний. Але ось відчуття якоїсь фальші у цьому всьому...

– То це кляті американці каламутять...

– Ну, ні. На жаль, ні.

– ...щоб Росії напаскудити. Ні?.. (Сміється.)

(Сміється.) Ні, якась є в цьому екзистенційна неправда. От щось я там відчуваю. Розмірковуючи про це, я думав про таку просту річ, що як небезпека викликає страх, так і страх викликає небезпеку.

– За вами записувати треба.

– Я це роблю сам за собою. І коли ти сильно боїшся, ти більше хворієш. От у мене є відчуття, що є пряма залежність того, що... Ні, зрозуміло, що це хвороба, і зрозуміло, що це вірус, що є об’єктивні якісь...

– Навколо хворіє купа людей.

– Купа народу хворіє. Але от у мене є... Що більше людина боялася, то сильніше вона хворіє. От у мене є таке відчуття: що щось ми просто сильно злякалися і притягуємо цю історію.

Чи буде "День виборів – 3"? Чогось не лежить у мене зараз душа жартувати щодо виборів у Росії

– Ваш наступний фільм яким буде?

– Це буде "У Бореньки чогось немає". Можливо, це буде не фільм, а серіал. Ми зробимо це вперше: підемо і просто... Ну, це теж пов’язано з пандемією і коронавірусом, і зі змінами обставин. Кіно йде в цифру, і в цифрі з’являється значно більше грошей, і кінотеатральний прокат за ємністю можна вже цілком собі порівняти з ємністю цифрових платформ. І у зв’язку із цим ми, напевно, робитимемо серіал. "У Бореньки чогось немає" – це вистава.

– Гарний матеріал?

– Мені здається, що це – найкраща п’єса, яку ми написали. І тому я дуже сподіваюся, що фільм буде теж цікавим. Знову ж таки, ми вчимося знімати кіно. Чогось ми навчилися в сенсі атмосфери кіно в "Чоловіках", дуже нам сильно допоміг Льоша Нужний у "Гучному зв’язку" перейти на якийсь чесніший рівень із відсутністю котурнів, із чеснішою видачею акторською в "Гучному зв’язку". І тому я сподіваюся, що "Боренька" теж у нас буде сходинкою, кроком якимось уперед.

– "День виборів – 3" буде?

– Про що знімати? Дімо, про що знімати? Я не знаю. Трагедію "День виборів – 3" можна зняти. Жорсткий фільм "День виборів – 3" можна зняти. Жартувати стосовно цього зараз... Ну, можна. Напевно, завжди можна жартувати, із будь-якого приводу: і про смерть можна жартувати, і, знаєте, є єврейський гумор у гетто. Теж існує. Але чогось не лежить у мене зараз душа жартувати щодо виборів у Росії. Ну, якось не знаю.

– Найкращий фільм "Квартету І" вже знято?

– Ну, тут риторика. Тут ви, на жаль... пас на порожні ворота. Я дуже…

– Ну скажіть: "Ні".

– Я дуже сподіваюся, що він попереду.

– Чим ви захоплюєтеся?

– Людьми. Я дуже захоплююся людьми. Мені дуже цікаві люди. Ну, і футбол.

– Ви коли спілкуєтеся з людьми, ви берете в них усе корисне для своїх майбутніх робіт, так? Для сценаріїв.

– Ну, і це теж. Я дуже люблю книги, я дуже люблю фільми тощо. Але якщо говорити про те, от чим я захоплююся, чим я завжди: уночі розбуди – хочу займатися, – це спілкування. І мене хитає від філантропії в мізантропію, але от знаєте, є мізантропи, які народилися мізантропами, а є мізантропи, які стали мізантропами тому, що вони розчаровані філантропи. І це різні мізантропи. Вони різні. Механіка приходу до мізантропії чи мізантропії – вона різна. Мене хитає іноді. Але оскільки, знову ж таки, у нашому фільмі це лунало: любов і ненависть – це одне й те саме з різним знаком, – і в цьому випадку це теж так. Люди – найцікавіше, що є для мене на світі.

– Як людину, захоплену людьми, запитаю: люди – лайно-матеріал? Переважно.

– Просто люди – переважно лайно, на жаль. Але є такі чудові!

– Таке цікаве лайно є!

– Ні-ні-ні. Якщо чесно говорити... Я намагаюся з вами, тому що ви ведете чесну розмову, бути чесним. Я дуже поступово розчаровувався, але все-таки зрозумів, що...

– Люди – лайно.

– Ні-ні. 90% людей – ідіоти.

– Так, згоден.

– На жаль, ідіоти. Бувають гарні ідіоти, бувають погані ідіоти. Але люди, які не аналізують, не зіставляють... На жаль, це так. Але є такі, які компенсують усі ці 90%. І напевно, наші ролі розподілено. І тому, коли я це зрозумів, що якщо вважати, що ролі розподілено, комусь дісталося бути бомжем і комусь це потрібно, а комусь дісталося бути злодієм, а комусь дісталося бути науковцем...

– Генієм.

– ...генієм, а комусь – божевільним... Ну, все це – ролі. Це палітра.

– Отже, так треба.

– Так, отже, так треба. І тому на це не треба злитися. Це просто даність: вона є.

– Як людознавця вас запитаю: хто з людей, яких ви бачили, справив на вас найпотужніше враження?

– От ви знаєте, у мене крутиться кілька прізвищ. Ви сказали епітет "потужне".

– "Потужне"

– "Потужне". От на мене неймовірне враження справив Михайло Михайлович Жванецький. А найсильніше враження сильної людини, сили такої, без знака сили – Потанін. Дуже сильна людина.

– Мільярдерами на порожньому місці не стають.

– Цього я не знаю. Але дійсно, не зустрічав того, хто на порожньому місці став мільярдером. Але силу, людську міць помітно, чутно, її відчуваєш.

– Вам Потанін дав гроші на "День виборів"? Ні?

– Ні, Потанін нічого не давав ніколи.

– Але це не заважає йому бути потужним.

– Так.

– Ви любите футбол. Самі граєте?

– О так! Я блискучий. Футболіст я кращий, ніж артист.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– На якій позиції ви граєте?

– Я завжди грав раніше, коли був швидким, нападника, тому що я швидко біг: я був Бєлановим, по суті. А зараз я вже граю на позиції якійсь відтягнутішій: десь там, у серединці.

– І ви досі граєте?

– Ми зі Славою граємо двічі на тиждень у футбол...

– Де?

– Ми збираємо молодих хлопців. Тобто дуже не хочеться в пенсіонерський або пенсійний футбол грати – тому там дуже пристойний, на мою думку, рівень.

– Ви – у залах чи на полях?

– Ні, ми граємо упоперек у "Лужниках". Там типу 10 на 10, 11 на 11.

– З Артемом Дзюбою ви не грали у футбол?

– Ні, із Дзюбою не грали, але до нас ходять професійні футболісти. У нас Льоша Рябко грає завжди, у нас Петя Бистров грає, Діма Хохлов приходив до нас грати, Радімов приходив грати. У нас стоїть на воротах... Загалом, у нас геть там непоганий рівень.

– За кого ви вболіваєте?

– Усе життя я вболівав за свою... тут я вболівав за "Чорноморець" і за "Динамо" (Київ), але оскільки я поїхав туди – отже, якийсь час... Мені дуже подобається, як господарює Гінер. Мені дуже подобається, що відбувається всередині команди ЦСКА. А так я вболіваю за всі російські клуби, за українські клуби, коли вони грають у єврокубках. Мені дуже подобається "Шахтар". Але все ж таки головна любов – це збірна Росії.

Я замислився: "А наскільки я готовий іти далі?" До ступеня, коли я поставлю під загрозу театр і своє особисте життя, я не готовий іти. Я не революціонер

Ви за політикою стежите?

– На жаль, так.

Ви часто критикуєте російську владу. 2012 року ви брали участь в акціях протесту проти фальсифікації виборів. А чого ви взагалі така невдячна людина? Вам Росія все дає: ви заслужений артист Росії, вам якось і фільми знімати дають, і не чіпають вас, і не наступають на ваші права творця. Чого вам кортить? Чого ви Росію критикуєте?

– Так, я теж думав про це. Коли журналіст якийсь точно це саме, але тільки без вашої іронії, запитав мене: "Чого ви прийшли сюди?" Це було, по-моєму, на Сахарова. "У вас же все гаразд". І далі я замислився: "А наскільки я готовий іти далі?" От до ступеня, коли я поставлю під загрозу театр і своє особисте життя, я не готовий іти. Я не революціонер.

Чесно.

– Я не готовий іти. Я хочу жити в цій країні. Я вважаю її своєю країною. І я вважаю, що є корисним для неї, критикуючи ті речі, які мені не подобаються. І тому я виходжу на мітинги, якщо мені щось не подобається. Чи готовий я ходити на мітинги, де б’ють кийками? Найімовірніше, ні. Мені здається, що я корисніший для своєї ж країни, якщо я зніму "День виборів". А може, мені просто страшно. А може, мені просто не хочеться. І не "може", а точно: мені страшно.

І повторюю: це стезя. Революціонер – це стезя. Я її не обрав. І не хочу обирати. Навіть більше, мені здається, що радикальний погляд – такий, безкомпромісний, жорсткий – і відсутність діалогу з владою – це неповноцінна позиція. Тому що є те, що є. Ми розуміємо, як довго це існуватиме. Я розумію, чи можливі зміни в цьому. І як мені здається, позиція сильніша, ефективніша – не цілковите відкидання і таке впадання у праведний гнів від цього, а спроба хоч якогось діалогу, спроба зв’язку між звичайними людьми і небожителями. Вона, як мені здається, правильна.

Тобто я трішки перефразую. Будучи розумною людиною, ви прекрасно розумієте, що відбувається, але водночас ви чудово розумієте, що життя у вас одне. Ви хочете займатися творчістю і розумієте, що розмінювати заняття творчістю й улюблену роботу на шлях революціонера не має сенсу.

– Немає у мене на це духу і бажання. Проте у мене ніколи не виникне питання сказати правду і свою думку будь-якому із журналістів російських. І в цьому сенсі, до речі, українські журналісти мене лякають трохи більше, ніж російські. Тому що тут це – зі зрозумілих причин, але все-таки тут це доведено до такої міри і така кількість спекуляцій стосовно цього, що я просто боюся за те, що мене, наприклад, можуть не пустити до своєї, рідної, країни. А в Росії я вимовляю все, що хочу. Іноді цього просто не друкують. Але вимовляю я все, що хочу.

Ви знаєте, я дуже вдячний вам за чесну відповідь на це запитання. Я це абсолютно розумію. І я вам поставлю ще одне запитання, на яке ви можете не відповісти. Я вам одразу це говорю. Тому що ви маєте розуміти ступінь ризику під час відповіді на це запитання. Що ви думаєте про анексію Росією Криму та про розв’язування кровопролитної війни на Донбасі з подальшою окупацією частини Донбасу і з тим, що російське керівництво розсварило на невизначений час два братні народи?

– Усі оцінні судження про те, що колись сталося – 2014-й рік і подальші події – я вже висловлював і вимовляв. І вам зараз не буду цього ще раз повторювати.

І я прошу вас. Я не хочу вас підвести. У мене немає цієї мети. Тому відповідаючи на це запитання, краще подумати. А можете не відповідати зовсім.

– Ні, все-таки я відповім. Першу частину я вже сказав. А друга частина така. Ми з вами перебуваємо весь час на ідеологічному полі. Але ми з вами люди, які говорять. Ви журналіст – я артист, який іноді висловлює свою думку. Що я хотів би і що хотілося б від політиків? Нині ситуація така. Вона отак зараз склалася. Чому вона так склалася?.. Зараз так. І по-моєму, потрібно відкинути політичні гасла, спрямовані на підгодівлю електорату, і спробувати нарешті за цих ввідних, які зараз такі, зробити краще державі та своїм громадянам. З огляду на те, що Росія така, вона таку позицію займає – Україна така. У конкретиці, у цих реаліях щось зробити і якось це вирішити. У цих реаліях. Припиняючи апелювати до ідеології, до того, хто має рацію, хто не має рації. Там усе досить зрозуміло для обох сторін. Спробувати в цих конкретних умовах, за нинішніх ввідних, які є, допомогти своїм громадянам і своїй країні. Це те, що можемо зробити не ми з вами, а люди, які займаються політикою.

– Я вас інакше запитаю. Вам уся ця історія болить?

– Ну звісно. Ну звісно. Мені дуже сумно, що так сталося. І я знаю дуже багато розумних людей у Росії, нормальних людей у Росії...

Які все розуміють.

– Навіть більше, в істеблішменті та уряді. Немає там нутряної злоби чи протистояння нутряного. Тому що – звідки воно? Мені дуже боляче, що ми в цьому становищі перебуваємо офіційно. Але от ми граємо у футбол. У нас величезна кількість народу з України, купа народу з Москви. Усе добре. Усе нормально. Немає там нутряних образ. Їх немає. Те, що сталося, звісно, болить. Я дуже сподіваюся, що все ж таки за нашого ще життя якось усе це покращиться.

Усередині "Квартету" політичні суперечки виникають?

– Так. Ще й як.

І ви сперечаєтеся?

– Ми страшно впираємося. Переважно це відбувається між нами трьома, тобто між Сергієм, мною і Славою.

У вас зі Славою різні позиції?

– Так. Ну, в нюансах. Сергій украй радикальний. Він дуже...

Він російський патріот?

– Навпаки.

– Так?

– Він украй антиурядово налаштований.

Яка гарна людина...

– Але настільки вкрай, що у нього все вже через це. "До чого нас довели комуністи-суки" – пам’ятайте це в Іртеньєва?

Удвічі гарна людина.

– Я не пам’ятаю, як звучить. Але дуже смішний чотиривірш п’яної людини, яка прокинулася. "До чого нас довели комуністи-суки" – у нього до такої міри. Я десь посередині зі Славою. Але, якщо пам’ятаєте, ми сперечаємося страшно зі Славою, але переважно на одних позиціях стоїмо. Це як у Толстого в "Анні Кареніній". Там, якщо пам’ятаєте, двоє лібералів зустрічалися і страшно сперечалися. Тому що вони говорили однією мовою і знали, про що говорять, але ці нюанси – вони зчіплювалися і сперечалися. До речі, наші ліберальні хлопці теж один з одним жахливо рвуть горлянки саме тому, що вони один з одним можуть говорити однією мовою замість того, щоб об’єднатися.

Ми перші, кого переміг Зеленський. Порошенко був другим

І зростом, і видом занять, і походженням, і почуттям гумору, і роботами в кіно ви дуже схожі з Володимиром Зеленським. Ви знайомі з ним?

– Ні, я особисто не знайомий. У нас була одна ситуація, досить весела. Ми виходили з фільмом "Швидше, ніж кролики", а в Зеленського виходив фільм, чергові "Побачення" чи "Любов у великому місті" – щось цього штибу. Але перед цим у нас був фільм, саме той, яким ми заробили найбільшу касу: "Про що ще говорять чоловіки". І Зеленський зателефонував Славі і сказав, що... А ми були приблизно на одну дату. "Друзі, давайте якось розійдемося в датах. Підіть із нашої дати". На що йому Слава сказав: "Знаєте що? Підіть самі з нашої дати". І як же ми програли їм...

Програли?

– Так, звісно. Це було "Швидше, ніж кролики". Нам же здавалося, що в нас кредит довіри такий, що на нас підуть і дивитимуться, і все що завгодно. "Швидше, ніж кролики" – дуже складне кіно. І ми провалилися страшно. Зеленський нас переміг у цьому абсолютно.

Тобто ви другий, кого Зеленський переміг. Першим був Порошенко.

– Ні, ми перші. А Порошенко був другим.

Він і тут другий.

– Так, так.

Скажіть, будь ласка: як ви ставитеся до Володимира Зеленського як до колеги по цеху?

– Чудовий, дотепний, дуже привабливий. Мені не завжди подобається те, що він вимовляє, але він дуже талановита людина, він дуже гарний.

– Свого часу ви їхали в еміграцію у США. Чому?

– Тому що всі їхали. От і все. Мене тягнуло туди цим ланцюжком. Але я не поїхав в еміграцію. Я з’їздив...

Який це рік був?

– Це 1994 рік. Я поїхав туди і прожив там канікули.

У якому місті?

– У Нью-Йорку. Три місяці я там пожив – і поїхав.

Не сподобалося?

– Річ не в цьому. Я й не збирався залишатися.

Але ви отримали грінкарту.

– Я отримав грінкарту.

І зрозуміли, що це не ваше.

– Я щасливий. Як кажуть в Одесі, щасливий я тим, що я живу в цій країні.

В Одесі ви часто буваєте?

– Ну, намагаюся.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Нинішня Одеса – ми вже говорили трошки – краща чи гірша, ніж Одеса вашого дитинства?

– Ви знаєте, а давайте я ризикну сказати, що краща.

Краща?

– Так, краща. Тому що з’явилися чудові ресторани, тому що з’явилися...

Раніше їсти не було чого. Правда?

– Ну, "Привоз" був. В Одесі було що їсти, але вдома.

Але кафе, ресторани страшні були.

– Які кафе і ресторани? Пельменна хіба що.

Води не було.

– Води не було. Вимикали о 12-й – вмикали колись – я вже не пам’ятаю. Є люди, ліберально налаштовані, які кажуть, що за радянських часів було краще, ніж зараз. Це просто якась очевидна неправда.

Звісно.

– Це абсолютно не так. І Одеса зараз, можливо, зіпсована, зокрема, і відносинами Росії та України, тому що зрозуміло, що величезна кількість росіян приїжджала відпочивати до Одеси. І зрозуміло, що коли немає цього потоку, його замінює інший потік. Наскільки він якісніший чи, навпаки, гірший...

Але потік став більшим. Тому що у Крим не їздять.

– Потік став більшим. І потік став не лише з України. З інших країн же теж до нас їздять. І їздять по певне. Але все-таки я приїжджаю в Одесу і мені там чудово. Напевно, туристом там мені чудово. Тому що все ж таки працювати я можу в Москві. В Одесі, на жаль, нічого мені робити. І на жаль, знову ж таки... Дивіться, яка цікава штука. У нас президент не змінюється вже дуже давно. У вас президенти змінюються і змінюються. Але й у вас стало, на жаль, за рівнем життя гірше, ніж було, і в нас.

Але в нас, зокрема, через вашого незмінного президента.

– Далі не піду.

І не треба. Скажіть: Одеса все ще столиця гумору?

– Я не знаю. Це такі, приліплені штампи, які потім у підсумку дають дуже збиткові варіанти цього гумору. Столиця гумору Габрово, столиця гумору Одеса... Там з’являються люди, які добре жартують. Які навіть недобре жартують. Михайло Михайлович недобре жартує. Ільф і Петров – теж це не про жарти. Це про спосіб мислення.

Це про життя, так.

– Це про спосіб мислення. Ось такий от спосіб мислення. Мені взагалі здається, що гумор, у цьому разі у високих своїх зразках – це спроба осмислення життя. Просто в такий спосіб це легше зробити. Михайлові Михайловичу осмислити те, що відбувається всередині й зовні, легше ось у такий спосіб. І тому він так розмовляє, так жартує, так пише.

Коли Михайло Михайлович помер, ви сильно сумували?

– Ну...

Зрозуміло, що всі були готові вже.

– Ну, це як кажуть... Ви знаєте як? От я приїжджаю в Одесу і я чекаю, що в нас буде дві – три – чотири зустрічі. Перша зустріч – це ми з батьками організовуємо. Звісно, це величезна кількість моїх друзів... Але звісно ж, у центрі Михайло Михайлович. І це радість була. І потім у Міті, сина, – день народження. Це ми запрошені. І ще якісь два приводи, де ми зустрічаємося. Просто в мене відібрали ці чотири. А життя ж із цього складається. Ці чотири радості у мене відібрали. Звісно, це велика... І потім, знаєте, є люди, які готові до смерті, які якось... "Ну чого вже? Я вже пожив. Мені час". Бувають такі люди. І якось це так: гідно, чудово. Це не та історія.

Жванецький і смерть не в’яжуться.

– Він хотів, йому весь час щось... І тому це прикро. І ще те, що мене особисто зачепило, – це те, що мій тато цим жив. Мій тато жив останні 20 років... Ну, зрозуміло, що є сім’я, є мама, але все-таки – дружбою з Михайлом Михайловичем. Для нього це вкрай важливо було, що вони поруч. І Михайлові Михайловичу, я так розумію, було комфортно. Він телефонував: "Гаріку, ну ж бо, ходімо пройдемося, вип’ємо". "Та годі, сідай за кермо. Це ж я".

– Так, він міг випити – і сісти за кермо.

– Так це було. І тому за тата я переживаю. Тому що для нього це була дуже велика частина життя.

Я бачив фотографії з похорону Михайла Михайловича. І ви зокрема були. Як відбувся похорон? Він був закритим, давайте скажемо.

– Він був закритим, але, втім, там було майже 200 осіб.

Чимало.

– Список був, наскільки я знаю... Цим займався Олег Леонідович Сташкевич. І там було, по-моєму, 30 осіб дозволено. Проте багато народу прийшло. Прийшли просто так, не у списках. Наприклад, Ваня Ургант прийшов просто тому, що захотів. Семен Слєпаков прийшов, тому що захотів. І його ховали як людину з уряду, скажімо так, як чиновника дуже високого рангу. Ховали з усіма військовими почестями.

– Так.

– Із караулом, із цими всіма салютами і маршируваннями.

– На Новодівичому кладовищі.

– На Новодівичому кладовищі. І, ви знаєте, по-перше, по праву, але про це не має сенсу говорити, а по-друге, мені здається, – ми обмовилися про це із Гришковцем Женею – що йому це було важливо.

100%.

– Йому була важлива ця оцінка. Не тільки народна. Він народний був артист: Росії, України, Прибалтики й Казахстану. Усе зрозуміло. Й Австралії, й Америки тощо. Народний артист. Але оце визнання йому теж було важливим. Йому взагалі було важливе визнання. І тому мені здається, що перше, що виникає... Михайло Михайлович і ось це – це ж ніби як не відповідає. Це те, що йому б сподобалося, і він би собою пишався.

Я вам поставлю останнє запитання. Яке у вас сьогодні відчуття вашого віку?..

– (Замислився).

– Яка пауза... Я оцінив.

– Можливо, цього й досить. Я намагаюся вдуматися і відповісти вам. Процес дорослішання ще не закінчився – процес старіння вже почався. У Книшева є чудова фраза: "Ще не старість – уже не радість". Але в моєму випадку це не так. Мені комфортно в цьому віці. Мені спокійно. Я відчуваю свою силу як здоров’я фізичного, так здоров’я психічного. І мені здається, що в мене є ще... Пам’ятаєте, у Бабеля: "У старого було життя ще років на 20"? Мені здається, що я із задоволенням ще поживу.

І будете потужним старим.

– Буду потужним старим.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube

Записала Олена Кравченко


Джерело статті: “http://gordonua.com/ukr/publications/mi-napolyagali-shchob-napriknc-dnya-viborv-bula-fraza-shcho-navt-tak-vibori-krashch-nzh-h-vdsutnst-ale-nam-ne-vdalosya-ce-prolobyuvati-1529175.html”

Оставить комментарий